У нашому суспільстві традиційно школа сприймається як місце, де від дитини багато чого вимагається, її оцінюють, очікують від неї відповідності нормам розвитку і засвоєння програми навчання. Оцінювання кожної дитини відбувається з огляду на те, наскільки вона відповідає/не відповідає нормам засвоєння шкільних програм, і найчастіше фіксуються моменти «невідповідності», на які вчителі вказують дитині та її батькам як на проблеми, які треба виправляти. За умов такого підходу дитина вимушена захищатись, бо на неї «нападають» і від неї щось вимагають, її повсякчас оцінюють, і залежно від оцінки формують своє ставлення до неї.

Часто виховання відбувається за рахунок нав’язування дитині почуття провини, сорому, неадекватності, неспроможності...

Ідея школи як безпечного місця має в собі мету змінити традиції шкільного «виховання» і створити у школі дійсно безпечне і комфортне для дітей середовище.

Школа як безпечне місце.

Школа — це заклад, створений для дітей, і тому він повинен бути налаштованим на природу процесу розвитку дітей, задля організації і підтримки якого школа, власне, і створена.

Безпека і комфорт шкільного середовища можуть бути досягнуті, насамперед, через спосіб спілкування педагогів з дітьми (педагогічного спілкування).

 Способи педагогічного спілкування, що сприяють/перешкоджають створенню безпечного шкільного середовища

 Сприяють:

  • Увага до актуального емоційного стану дитини, який стоїть за проблемною поведінкою.
  • Позитивне ставлення до дитини, прийняття проблемних аспектів поведінки чи навчальної діяльності як нормальної реакції на складні ситуації чи обставини розвитку.
  • Заохочення, натхнення, надання вибору.
  • Порівняння стану або досягнень дитини сьогодні з її ж станами або успіхами вчора, фіксація на позитивних моментах такого порівняння.
  • Особистий емоційний діалог з дитиною про її почуття і мотиви, розуміння емоційних механізмів проблемної поведінки.
  • Позиція ціннісного ставлення до дитини як до рівної собі людини.

Перешкоджають:

  • Використання «екстрених» способів і прийомів вгамувати поведінку дитини без розуміння й уваги до її емоційного стану.
  • Негативне оцінювання, фіксація та  наголошення на проблемних аспектах поведінки чи навчальної успішності.
  • Контроль, примус і тиск.
  • Порівняння дитини з іншими, успішнішими у навчанні й поведінці дітьми, фіксація на негативних моментах такого порівняння.
  • Емоційна «проробка» дитини через звинувачення, присоромлювання, залякування (особливо у присутності інших дітей).
  • Владна позиція завжди правого, невразливого «судді» за правом віку та професійної компетенції.

Педагогічне спілкування, що сприяє створенню безпечного шкільного середовища, не повинно містити способи спілкування, які здатні зашкодити комфортному і безпечному самопочуттю дитини. Так само, як у діяльності психолога, в основі спілкування педагога з дитиною лежить принцип «не нашкодь».

Способи спілкування педагога з учнями мають дуже великий потенціал впливу, який здатен визначати не тільки актуальне самопочуття дитини в моменти самого спілкування, а й подальший розвиток найважливіших її психологічних властивостей — ставлення до себе,самооцінки, впевненості в собі, самоповаги і поваги до інших, здатності підтримувати позитивні й конструктивні стосунки з іншими людьми та багато інших.

Школа як безпечне місце.

Варто зауважити, що важливо диференціювати поведінкові та емоційні реакції дитини, особливо, коли йдеться про психологічні наслідки травмуючого досвіду. Якщо вчитель концентрується на поведінці учня, якого хоче вгамувати, зупинити, то він не бере до уваги його емоційний стан, який лежить в основі такої поведінки. В той момент, коли дорослий, вчитель зупиняє «неправильну» поведінку дитини, він не контактує з її почуттями та емоціями, а бере до уваги лише поведінку. Якщо він вважає, що головне — «зупинити» неправильну поведінку дитини, і обирає такі способи педагогічного спілкування, як: натиснути, присоромити, налякати, тобто скористатися своїм «правом» головного і завжди правого, то це створює додаткову напругу в стосунках дитини з учителем, і, отже, зовсім не сприяє безпеці та комфорту дитини у школі.

Натомість, якщо емоційна реакція дитини буде помічена дорослим, і дитина побачить чи почує у відповідь розуміння свого стану та відчує емоцію дорослого, який не соромить і не звинувачує, а, наприклад, сумує, чи разом з дитиною злиться на щось, й виникне «іскра» емоційного контакту педагога з дитиною, то її поведінка в цей момент зупиниться, бо втратить сенс, оскільки дитина вже отримала те, до чого прагнула, — розуміння, підтримку, прийняття.

 Бажаю Вам успіхів!!!

 За основними матеріалами:

 " Базове ставлення педагога до дитини...".Чернобровкіна В. А.Навчально-методичний посібник

" Підготовка вчителів до розвитку життєстійкості у дітей в освітніх навчальних закладах.

 Укладач статті Поліщук О.О. шкільний психолог